Прошумим, пролетим и растаем,

Чуть светясь или мир ослепя.

И останется то, что оставим

Не за то, что мы сделать хотели,

За иное нас будут судить:

Что построили или успели

Не взростить,  так хотя б посадить.

А прожил незамечен, незамечен,

Ни о чем, что потом, не скорбя,

Так и знай – ни плохим, ни хорошим 

Не помянут потомки тебя.

 

         Ці рядки поетеси І. Ульянової примушують кожного працівника сорокової школи замислюватися  над питанням: В чому сенс твоєї роботи? Як і чому вчити дітей? Як зробити дітей щасливими та самодостатніми? Як неповторну красу рідної України, рідного Києва, найріднішого Святошина показати дітям, навчити їх сприймати природу й історію як храм, як дорогоцінний дар, де кожна пилинка, краплинка, росточок і людина єдину гармонію, -  і все це на фоні тих політичних та економічних негараздів, які зараз переживає наша Батьківщина? Як привчити учнів до праці, поваги до людей, коли і не те, і не те не цінується? Як навчити їх орієнтуватися у нашому складному світі? Як сформувати Особистість, Людину? Зрозуміло, що відповіді на ці складні, майже риторичні запитання треба шукати у вихованні. У вихованні шляхом соціалізації та гуманізації особистості.