ССтаровинний будинок в індійській долині Куху, у якому багато років жили і творили Реріхи, осиротів. У січні 1993-го, припинив земне буття Святослав Реріх - видатний художник, великий громадський діяч.
В двадцяті роки ХХ століття батьки Святослава – Микола Костянтинович та мати Олена Іванівна дісталися до Індії, здійснивши велику експедицію, здолавши степи Монголії, пустелі Китаю, снігові хребти Трансгімалаїв.
Індія, за старовинною назвою Арьянсарта, гостинно прийняла Реріхів, так само, як багато тисяч років тому пришельців – аріїв з долини Дніпра.
Давня спорідненість наших культур приваблювала подружжя Реріхів. Безмежно віддані своїй Батьківщині,вони мали джерелом натхнення красу та витонченість культури Індії, яку вивчали й оспівували у своїх творах.
Багатолітня праця, творчий пошук, входження в глибини індійського життя, сприяли створенню родиною Реріхів великої духовної спадщини.
В Індії збереглися дивовижні пам’ятки духовної культури аріїв. Археологи знайшли їхні стародавні поховання, що за своїми типовими ознаками «простяглися» від Дніпра до річки Інду. Для них були характерні оригінальні символи, що підтверджують перехід слов’ян до Індії.
Визначний державний діяч Індії Джавахарлал Неру підтримував дружні стосунки з родиною Реріхів. У своїй книзі «Погляд на всесвітню історію» він розповідає про звичаї та побут давніх аріїв, вказує на їхнє авторство священних для Індії книг. «Древні арії в Індії або, як ще їх називають індоарійці, - занотовував він, - не турбувалися про те, щоб писати історію. Книги, які вони створили – могли бути створені лише великими людьми».
Прагнення пізнати старовинні пам’ятки культури стало для Реріхів здійсненним. Святослав Реріх писав про своє життя в Індії: «Щоб дійсно знати її мистецтво, потрібно прожити там дуже довго і, безперечно вивчати його – настільки воно різноманітне. І тому я мандрую там весь час… Скрізь ви знайдете відображення творчої думки, неповторність. Та є дещо загальне, що пов’язує все мистецтво індії, являючи собою його цілісний образ, - це думка, її глибина, єдність мислення».
Вся прадавня література Індії була усною. Віддавна й донині існує традиція запам’ятовування текстів священних Вед від вчителя до учня. Створювались різні додаткові способи збереження текстів. Приміром, читання «крок за кроком», де кожне слово давалось у сполученні з попереднім і наступним; «заплетене читання», де слово повторюється тричі: вдруге – в зворотному напрямку, втретє – з перестановкою порядку запам’ятовування, що називали «міцним читанням».
Святослав Реріх у спогадах описує надзвичайні здібності індійців до запам’ятовування: «Особливо на півдні Індії ви можете зустріти осіб з виключними здібностями, феноменальною пам’яттю. Такі якості невипадкові, вони розвивались століттями, все навчання здійснювалося напам’ять. І тепер зустрічаються люди, яким достатньо подивитись на сторінку, щоб все знати і запам’ятати. Це явище цілком нормальне і не викликає подиву. Спілкування з людьми високої культури є великим святом для вас».
Неоціненною заслугою художників батька та сина Реріхів є вивчення історії виникнення та розвитку живопису методом темпери та техніки фрески. В храмі Святої Софії в Києві збереглися фрески ХІ століття, але таємниця виготовлення фарб та техніка виконання втрачена и поки що невідома.
Про дослідження Святослав Реріх згадує: «Я особисто вважаю, що клімат Індії вирішив питання темпери, адже в країні великі варіації температури, сухості і вологості, і застосування методів живопису олією стає зовсім неможливе. Саме тому в Індії працювали темперою. Її розводили водою. Це була складна емульсія». В різних регіонах існували свої технології роботи темперою, свої секрети. Ці фарби протягом століть лишались такі ж яскраві й тривкі, їх неможливо змити водою.
Святослав Реріх збирав літературу, документи про таємниці роботи давніх майстрів, адже вони знали найскладніші формули виготовлення фарб. Нині їх майже втрачено, нам вони невідомі. Через рідкісні документи, наявні ще над Індом, династії художників, котрі зберегли вікові традиції, славний нащадок Реріхів намагався встановити й відродити приховані від нас таємниці нашарування фарб, секрети «пігменту» тощо. На ці пошуки тратив багато часу.
Так, Святослав Миколайович дослідив, що за фрескового живопису наносили темперу на вже приготовлену зволожену стінку. І от уже протягом двох тисяч років ці шедеври залишаються у первісному вигляді.
Творчий доробок всієї родини Реріхів став неоціненним внеском в світову скарбницю.
Микола Реріх 1930 року створив картину «Мадонна Орифлама», на якій зображено Прапор Культури: на білому полотні три червоні кола, що знаменують єдність минулого, сучасного та майбутнього.
Це знамено стало символом захисту культурних надбань всіх народів світу, всіх поколінь.
В 30-ті роки ХХ століття довкола цієї ідеї згуртовується національна інтелігенція багатьох країн. Головна програма дій реріховських товариств означена Миколою Реріхом як обмін «художніми виявами» та науковими здобутками всіх галузей для взаємного ознайомлення з духовними цінностями всіх народів.
На жаль, благородна ідея такого культурного просвітництва недостатньо зрозуміла й досі тим, хто обмежений вузькими рамками ортодоксального віровчення або ж звичайним невіглаством. Останнім часом посилились виступи у засобах масової інформації із звинуваченнями реріхівської філософії в «містицизмі», вихованні «самопожертви в творчості» тощо.
Ознайомлюючись із творчою спадщиною родини Реріхів, звернімося насамперед до її джерел – родинного виховання, що проливає світло на життєвий шлях великих сподвижників, творців високої культури та чистого світогляду.
Тож формування особистості в сім’ї Реріхів починалось саме з бережного ставлення до гідності дитини, розкриття її творчих здібностей. Про своїх батьків Святослав Реріх згадує з особливою повагою й любов’ю: «Моя Матінка, котра була чудовою жінкою, дружиною, матір’ю, дуже мудро з самого початку керувала нашим життям і стежила за нашими пориваннями, уподобаннями, почуттями. Вона ніколи не наполягала ні на чому, ніколи не намагалась переконати нас будь у чому, але вона ставила на нашому шляху саме те, що нам потрібно було здолати.
Коли я думаю про свого батька, мене переповнює невловиме почуття любові та поваги до нього за все те, що він дав і без кінця дає нам.
Добрий і терплячий, він ніколи не марнував часу, гармонійно поєднував стан напруженості й відчуття доброзичливості, завжди готовий принести користь людям».
Становлення дітей у родині Реріхів – Юрія і Святослава – є найкращим свідченням цінності батьківського прикладу в розвитку творчих здібностей синів. Мати – Олена Іванівна, авторка книги «Жива етика» - серйозно вивчала індійську філософію. За словами сина Святослава, «не було такого куточка в цій знаменитій мозаїці, якого б вона не досліджувала». Батько – Микола Реріх був взірцем для синів; зразком, до якого вони прагнули все своє життя. Брат Святослава – Юрій Михайлович був сходознавцем, знав чимало мов, та передчасна смерть перервала його творчий шлях.
Дбаючи про збереження та вивчення творчого доробку своєї родини, Святослав заснував 1989 року Міжнародний центр Реріхів, почесним президентом якого був він сам.
Створення центру мало за мету співробітництво та спілкування з реріхівськими товариствами, що виникли в багатьох країнах світу, а також в Україні.
У зверненні до реріхівських товариств Святослав Реріх дає мудру настанову – піти шляхом Краси, Добра та Досконалості, не дозволяти собі ні агресивності, ні ворожості щодо інших.
На Міжнародний центр покладено місію співробітництва з реріхівськими товариствами багатьох країн світу, здійснення видавничої діяльності, зберігання та дослідження архіву родини Реріхів.
Останнім волевиявленням Святослава Реріха, який палко любив Батьківщину, було побажання поховати його на рідній землі. Цьому не судилося збутись: прах Святослава Реріха покоїться в Індії в місті Бенгалорі.
А заснований Святославом Миколайовичем Міжнародний центр Реріхів, що міститься в садибі Лопухіних, державні установи Росії прагнуть передати у підпорядкування Державного музею Сходу на правах філіалу. Це суперечить волі дарувача і принципам міжнародного співробітництва. Тому Українське Реріхівське товариство глибоко занепокоєне невиконанням волевиявлення Святослава Реріха.
Культурна та наукова громадськість України на зборах у Будинку вчених наприкінці минулого року прийняла звернення до уряду Росії, де висловлює побажанням розташувати Міжнародний центр Реріхів згідно з останньою волею Святослава Миколайовича .
Прагненням усіх спадкоємців родини Реріхів було і є власне самовдосконалення та удосконалення людства. Цьому сприяли і глибоко філософське сприйняття навколишнього світу, і сам світ їхніх картин. На них немає людей, але в сніговій холодності гір відчувається і живе їхній дух – мудреців, філософів, самітників… Вони й одухотворяють таїнство простору, де фарби «зупинили» вічну Велич і Красу.
Марія Голець
За матеріалами газети «Освіта»