Ланкою, яка зв’язує діяльність управління нашою школою із функціонуванням навколишнього соціального середовища, є принципи управління – фундаментальні положення, провідні ідеї, вихідні ідеї до здійснення процесу управління.
12. Принципи управління
Адміністрація 40-ї школи виділяє такі основні принципи управління школою:
- Принцип прогностичності – ефективність управління школою залежить від того, наскільки враховуються в діяльності школи особливості середовища, які впливають на неї.
- Принцип єдності механізмів державного управління та власних управлінських механізмів управління саме 40-ю школою – управління школою є ефективним, якщо вона забезпечує можливий рівень реалізації умов, створює держава для її функціонування.
- Принцип взаємовизначення керуючої і керованої підсистеми – у процесі взаємодії керуюча й керована підсистеми впливають одна на одну і таким чином, визначають структуру та зміст діяльності одна одної.
- Принцип науковості управління – керування школою більш ефективне, якщо якомога повніше використовувати положення наук, що лежать у його основі.
- Принцип оптимального співвідношення оперативно-поточного і цільового стратегічного управління – необхідно в однаковій мірі активно вирішувати поточні та стратегічні задачі управління.
- Принцип цілісності умов, необхідних для реалізації цілей школи, - ефективність управляння визначається єдністю та цілісністю всіх груп умов цілеспрямованого функціонування школою.
- Принцип спрямованості управління на реалізацію творчого потенціалу педагогічної діяльності.
- Принцип професіоналізму особистості та діяльності директора 40-ї школи – ефективність управління школою визначається рівнем професіоналізму й компетентності її директора.
- Принцип оптимального співвідношення цілеспрямованих управлінських впливів, самореалізації і саморегулювання в діяльності школи.
- Принцип планомірності – управління ефективне, якщо здійснюється на основі науково обґрунтованого плану роботи.
- Принцип оптимальної структури управління – ефективність управління школою визначається відповідальністю структури управлінської діяльності науково спланованому її змісту.
- Принцип зворотного зв'язку — для ефективності управлінської діяльності необхідне її забезпечення достатньою інформацією про реалізацію ухвалених управлінських рішень.
- Принцип необхідної розмаїтості — ефективність управління школою забезпечується необхідною й оптимальною розмаїтістю підсистем даного закладу.
- Принцип цілісності функцій управління — ефективність управлінської діяльності до деякої міри забезпечується цілісністю і взаємозв'язком усіх функцій управління в кожному управлінському циклі.
Школа як соціальна система являє собою складну структуру та в якості основного свого компонента має людину. Але, крім людини, для нормального її функціонування необхідні різноманітні технічні та матеріальні об’єкти. Такі об’єкти можуть бути розглянуті в якості самостійних елементів школи як системного утворення.
Частина управління, яка характеризується впливом суб’єкта управління на людей, визначається як менеджмент.
Менеджмент – це уміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Менеджмент – управління; вид діяльності щодо керівництва людьми в різноманітних організаціях. Менеджмент – це також галузь людського знання, яка допомагає здійснювати цю діяльність( за Г. Щокіним )
Управління школою– це, насамперед, управління людьми та стосунками між нами, управління матеріальними об’єктами. Тому, коли мова йде про управління освітньою системою, вживати поняття «менеджмент» цілком доцільно.
Галузь менеджменту, що регулює процеси трансформування змісту освітньої діяльності, називається освітнім менеджментом.
Вона охоплює зміст, форми реалізації принципів, методів, підходів, технологій, функції і прийоми управління взаємодією освітніх процесів.
Категорія людей, яка здійснює роботу з управління людськими ресурсами, називається менеджерами, а діяльність, яку вони виконують, називають менеджерською діяльністю. Відповідно, особи, які безпосередньо здійснюють менеджерську діяльність в умовах освіти, є менеджерами освіти.
13. Психологічні властивості особистості менеджера освіти.
Розгляд менеджменту в освіті як соціальної діяльності передбачає, на нашу думку, розуміння соціальної діяльності як виконання суб’єктом історично конкретних суспільних функцій, що є необхідним для існування та розвитку суспільної системи. Такою соціальною діяльністю, яка виконує замовлення суспільства, є управлінська діяльність менеджерів освіти. Система освіти й система управління в освіті є зовнішніми організаційними основами менеджменту в освіті.
Кожний суспільно необхідний вид діяльності має свою специфіку та може підпорядковуватися особливим законом і здійснюватися за різного співвідношення стихійних й організаційних дій суспільних суб’єктів з різним ступенем усвідомлення ними своїх потреб, інтересів, своєї історичної місії. Ми вважаємо, що цей методологічний аспект доцільно враховувати в процесі аналізу менеджменту в освіті специфічного виду діяльності (професії).
Є. Климов розробив відому класифікацію професій, фахів за такими основними ознаками: предмет праці, мета праці (результат, якого потребує або чекає від людини суспільство), знаряддя праці. Згідно з цією класифікацією, менеджера освіти слід відносити до типу соціальних фахів (людина-людина).
Найважливішим компонентом системи управління є люди, які займають певні професійно-посадові позиції у структурі організації. Це твердження стосується системи управління взагалі. Однак для систем освіти й управління нею людина, особистість є не просто найважливішим компонентом, а її системотворчим чинником. Ця гуманістична спрямованість менеджменту в освіті є його специфічною рисою. Саме менеджмент в освіті, як жодна інша сфера професій, об’єктивно, за визначенням, має можливість реалізувати ідею. І. Конта, згідно з якого особистість – це самоціль, і вона не повинна розглядатися як засіб здійснення будь-яких завдань, навіть якщо ці завдання є завданнями задля загального блага.
Специфічною особливістю менеджменту освіти є те, що знаряддям праці менеджера визначаються так звані функціональні знаряддя (виразна поведінка, мова, правила розв’язання практичних і теоретичних завдань), які притаманні взагалі соціологічним професіям. Причому менеджмент в освіті за об’єкти впливу бере окремих людей, групи, колективи з іншими різноманітними психофізіологічним, психологічними, соціально-психологічними рисами. Знаряддям керівника є його особистість як сукупність властивостей, якостей, станів і певні властивості, якості, стани цих людей, груп, колективі. З точки зору психології, управлінська діяльність менеджера освіти є перетворювальною, тобто такою, у ході якої здійснюється перехід цих об’єктів у такі стани, якості, властивості, яких вимагає досягнення мети.
Діяльність менеджера в освіті, спрямована на створення сприятливих умов для розвитку переважно духовних цінностей і частково для виробництва матеріальних цінностей. Духовна цінність – духовний світ особистості, що є кінцевою педагогічною метою менеджменту, а матеріальні цінності можуть бути продуктом виробничої діяльності школи, тобто матеріальні об’єкти, створення яких повинно сприяти навчанню, вихованню, розвитку особистості дитини, самоактуалізація вчителя, директора.
Суб’єкт (директор, менеджер), об’єкт (педагогічний колектив, окремі працівники), мета (сприятливі соціально-психологічні умови для розвитку особистості вчителів, учнів) і навіть сама технологія, механізми управлінської діяльності менеджера освіти, знаряддя цієї діяльності мають психологічну, і соціально-психологічну сутність як процеси перетворення особистостей, взаємодії між ними не в абстрактному, а в конкретному, життєво-творчому розумінні. Саме тому, на наш погляд, необхідно розглянути всі проблеми менеджменту в освіті з позиції особистісно-діяльнісного підходу, коли особистість і управлінська діяльність перебувають у взаємопроникненні.
14. Особистісно-діяльнісний підхід.
Таким чином, змість системно-структурного аналізу менеджменту в освіті, здійсненого в соціально-психологічному аспекті, визначається через особистісно-діяльнісний підхід. Суть цього підходу полягає в такому:
- Управлінська діяльність менеджера освіти розглядається як особистісно-орієнтована праця;
- Особистість розглядається не загалом, а в її професійно-управлінській діяльності;
- Особистість створює управлінську діяльність і водночас формується в ній, визначається взаємопроникнення особистості в діяльність та діяльність в особистість;
- Особистісно-діяльнісний підхід доцільно відносити до процесу розробки та структури психологічних вимог до менеджера освіти як професіонала-управлінця;
- Продуктивним також є розгляд на основі особистісно-діяльнісного підходу критеріїв оцінки роботи менеджерів освіти із застосуванням аналізу впливів цієї діяльності на розв’язання завдань, пов’язаних із створенням відповідних умов для самоактуалізації особистості.
Однак і сьогодні проблема визначення особистості, її стосунки, рушійних сил розвитку є, безумовно, актуальними і вирішується по-різному в традиціях різних навчальних закладів. Обмежимося розглядом особистості менеджера освіти у зв’язку з виконанням функції і ролей, які зумовлені метою й змістом управлінської діяльності в освіті.
Погоджуючись із тезою, що зовнішнє діє через внутрішнє, здійснювати аналіз управлінської діяльності, при цьому починати треби з аналізу особистісних характеристик менеджера освіти (внутрішні аспекти професійної діяльності)
15. Біологічний та соціальний початки в людині.
Людина пов’язана з навколишнім світом системою різноманітних відношень і зв’язків. У системі цих зв’язків вона вивчається як природній індивід із властивою йому програмою розвитку і певним діапазоном мінливості, і як суб’єкт і об’єкт історичного розвитку – особистість, і як основна продуктивна сила суспільства – суб’єкт праці, пізнання та спілкування, що підкреслює його цілісну природу.
Існує версія про єдність природного й суспільного в структурі людського розвитку. Це означає, що в людині існують структури, які відносяться більшою мірою або біологічного, або до соціального початку.
Носієм біологічного в людині є, головним чином, індивід. Людина як індивід являє собою сукупність природних, генетичних обумовлених властивостей, розвиток яких здійснюється в ході онтогенезу, результатом чого стає біологічна зрілість людини.
Характеризуючи індивіда, слід виділити в його структурі два класи властивостей: віково-статеві й індивідуально – типові. Ці властивості складаються безпосередньо картину людської поведінки в реальному житті.
Віково-статеві властивості – це всі властивості індивіда, в яких відбиваються вікові та статеві особливості його розвитку. Для нас становлять інтерес індивідуально - типові властивості індивіда. Ці властивості поділяються на два класи. Первинними властивостями є: екстраверсія й інтроверсія, раціональність та ірраціональність, тип, вищої нервової діяльності. До вторинних властивостей належать темперамент, задатки, структура органічних потреб. Причому типологічні властивості нервової системи визначають, з одного боку, темперамент, а з іншого – задатки.
Про екстравертний вид говорять тоді, коли орієнтування на об’єкт і на об’єктивно дане переважує в індивіда настільки, що найчастіші та найголовніші рішення й вчинки обумовлені не суб’єктивним поглядом, а об’єктивним ставленням. Об’єкт як детермінуюча величина грає і його свідомості більшу роль, ніж його суб’єктивна думка. Уся його свідомість спрямована у навколишній світ, тому що головне та вирішальне визначення завжди приходить до нього ззовні. З цієї основної установки випливають, так сказати, всі особливості його психології.
Унаслідок загальної екстравертивної установки мислення орієнтується на об’єкт і на об’єктивне дане. Мислення взагалі живиться, з одного боку, суб’єктивним, у кінцевому рахунку несвідомими джерелами, з іншого – об’єктивними даними за допомогою перцепції органів почуття. Здається, ніби воно постійно є під впливом об’єктивного даного і може виводити свої висновки тільки в згоді з ним. По суті, це мислення не менш продуктивне і творче, ніж мислення інтровертне, тільки воно служить іншим цілям.
Інтровертна свідомість, хоча бачить зовнішні умови, але вирішальним обирає суб’єктивні визначення. Інтровертне мислення орієнтується насамперед на суб’єктивний чинник. Для цього мислення факти мають другорядне значення, а головну цінність для нього мають розвиток і вклад суб’єктивної ідеї, початкового символічного образу, що більш-менш неясно стоїть перед його внутрішнім оглядом. Його творча сила виявляється в тому, що це мислення може створити навіть такі ідеї, що не містяться у зовнішніх фактах і все-таки є самим оптимальним абстрактним їхнім виразом. Мислення інтровертного типу позитивне і систематичне в значенні розвитку ідей, що відповідають реально існуючій дійсності. Тому це мислення лише доти цінне для сучасників, поки воно знаходиться в ясному й зрозумілому зв’язку з відомими фактами.
Індивіди раціонального типу віддають перевагу заздалегідь знати, що треба буде зробити, щоб організувати всі свої дії, що найкращі. Вони прагнуть жити в розміреному ритмі, створюють враження обов’язкової пунктуальної люди, як правило, доводять почату справу до кінця. Такі люди важно переносять стан невизначеності, оскільки в такій ситуації не можна нічого заздалегідь запланувати.
Представники ірраціонального типу спонтанні, здатні піти на ризиковану справу, не дуже піклуючись про те, чим може закінчитись. Їх гнітить необхідність підкоритися заздалегідь запланованому порядку, можуть кинути почату справу, якщо займались чимось іншим. На обіцянки такої людини покластися можна не завжди – вона може про них забути, якщо їй щось не сподобалось.
Джерелом пізнавальних процесів є генетичні та природні особливості індивіда, але рівень їхнього розвитку й особлива змістовна характеристика залежать від широти та суб’єктивного досвіду за своєю суттю взаємозв’язків індивіда.
Соціальне подано в людині за допомогою особистості та суб’єкта діяльності. Індивід у ході індивідуального життя соціалізується і набуває нових властивостей. З іншого боку, особистістю і суб’єктом діяльності людина може стати на основі деяких індивід них структур.
Кожна людина як особистість проходить свій життєвий шлях, у рамках якого відбувається соціалізація індивіда та формується його соціальна зрілість.
Процес виникнення особистості – це процес перетворення біологічно заданого матеріалу чинниками соціальної діяльності. Особистість відноситься повною мірою до інших людей, де результатів їхньої праці, співвідносить свої дії з діями інших людей, а отже несвідомо або усвідомлено корегує свої дії відповідно до суспільних вимог. У результаті відбувається формування світоглядних поглядів особистості, її ціннісних орієнтацій, морально-психологічних якостей, тобто відбувається процес соціалізації особистості.
Діалектичний взаємозв’язок біологічного і соціального в особистості дуже складний. Без біологічного матеріалу, що пройшов історично-тривалий процес набуття людських характеристик, ніякі соціальні умови не відтворять особистість. У свою чергу, поза соціальними умовами неможливий якісний похід біологічного матеріалу в той стан, що ми називаємо особистістю.
Суспільні умови життя, наприклад, економічні та соціальні відношення, духовні цінності, з якими систематично зіштовхується людина й до яких вона несвідомо або усвідомлено адаптується, впливають на формування її характеру, здібностей, мислення. Безпосередні умови громадського життя роблять формуючий вплив на фізичні, психічні та морально-психологічні якості особистості.
Чим різноманітніші за формою і за змістом певні суспільні відносини, тим активніше формуються відповідні особистісні якості: психологічні, ідейно-моральні, культурні. Усі вони є результатом впливу відношень на особистість, соціальною детермінацією її психічних процесів.
Звичайно, особистість – непрямий відбиток суспільних відносин. Вона вибірково й індивідуально виявляє себе. І насамперед це стосується сформованої особистості, що володіє стійким світоглядом і сильною волею. Така особистість активно творить, втручається у світ суспільних відносин, співвідносить свої дії із своїми соціальними ідеалами, моральними нормами.
Отже, соціалізація – це двобічний процес з одного боку – це безпосереднє засвоєння особистістю соціального досвіду, а з іншого – відтворення нею суспільних відносин.
Структура людини, як суб’єкта діяльності утворюється з певних властивостей індивіда й особистості, що відповідають предмету і засобам діяльності. Основу предметної діяльності людини складає праця і тому вона виступає як суб’єкт праці. Основу теоретичної або пізнавальної діяльності складають процеси пізнання, і тому людина постає як суб’єкт пізнання. В основі комунікативної діяльності лежить спілкування, що дозволяє розглядати людину в якості суб’єкта спілкування. Таким чином, кожна людина постає у вигляді деякої цілісності – як індивід, особистість і суб’єкт, яка обумовлена єдністю біологічного і соціального.
Далі буде…..